Thursday, Aug 24th

Last update05:51:59 AM GMT

 

Друга світова у долі родини із Ємільчинщини

"Володимир Володимирович Піньковський — відомий у області громадський діяч та політолог.  А ще він очолює Товариство німців України «Відергебурт». Бо й сам є німцем по материнській лінії. «Мої предки переселилися з Німеччини на Волинь наприкінці XVIII століття — ще за часів Катерини II, — розповідає Володимир Піньковський. — Осіли  в маленькому селі Зосимівці, що  нині входить до складу  Ємільчинського  району». В сусідніх із Зосимівкою  селах також вкоренилися німецькі поселенці, тож з часом вони почувалися вже своїми на цій землі. Вели господарство, ростили дітей", – таку історію про наших земляків можна було зустріти на сторінках газети "Житомирщина" за 5 травня. Матеріал присвячений Дню пам’яті та примирення.

Отож детальніше про це. 

"...Вели господарство, ростили дітей. Німців у селі поважали за чесність, педантизм, господарський хист. «Перед війною мій дід Олександр Гайн був простим колгоспником, — розповідає Володимир. — Мав велику родину — дружину Юлію та чотирьох дітей».

Коли почалася війна, то майже ніхто з мешканців Зосимівки не встиг евакуюватися на схід, бо фашисти прийшли сюди дуже швидко, вже в липні-серпні 1941 року вони окупували область. Тож місцеві селяни-німці опинилися у дуже складному становищі. По паспорту вони були радянськими громадянами, а по крові доводилися «ріднею» окупантами. Та й мову німецьку вони добре знали, бо вона була їм рідною. «Відтак наша родина та інші німецькі сім’ї стали мовби посередниками між односельчанами та окупаційною владою, — пояснює Володимир Піньковський. — Кому треба було перекласти якийсь документ чи необхідну довідку скласти німецькою мовою — йшли до мого діда чи до інших селян-німців. Фашисти їх не чіпали — як-не-як, а все ж своя кров». Але саме ця «своя кров» зіграла фатальну роль у долі Олександра Гайна. Коли у 1943 році фашисти почали відступати, то отримали з Берліна наказ евакуювати до Німеччини всіх етнічних німців. Тож радянський колгоспник Олександр Гайн волею долі разом із родиною вирушив на захід. А загалом у той період з України до Німеччини було насильно вивезено близько 300 тисяч «фольксдойчів».

«Тож восени 1943 року мої предки опинилися в Німеччині, — розповідає Володимир Володимирович. — Туди вивезли всю родину Гайнів. Оселили їх в селі Кісгофф, у Передній Померанії. Там, на «історичній батьківщині», вони мусили починати нове життя. Родині виділили невеликий будиночок, діда прийняли на роботу в одне з місцевих сільських господарств. Він працював, а дружина няньчила дітлахів. Моя майбутня мама Ельза у сім років пішла там у перший клас. Місцеві німці ставилися до Гайнів з пересторогою — все ж таки вони були чужаками». У вересні 1944 року в рейху оголосили повну мобілізацію — на війну забирали і старих, і малих. Відтак Олександра Гайна спершу призвали на двомісячні курси, а потім разом з іншими новоспеченими солдатами відправили на східний фронт.

«Більше родина його не бачила, — каже мій співрозмовник. — Бабця отримала від нього з фронту лише кілька листів. А потім — тиша. Зник безвісти. Після закінчення війни Юлія Гайн разом із дітьми якимось дивовижним чином повернулася у рідну Зосимівку, на Полісся. Як вона змогла подолати кілька кордонів? Як вдалося уникнути репресій з боку радянської влади? Бабця про це ніколи не розповідала. Взагалі, ця драма в нашій родині багато десятиліть не обговорювалася. Це була тема «табу». І лише у 90-их роках минулого століття, вже за часів незалежної України, я вирішив віднайти правду про долю свого діда. Після довгих пошуків таки знайшов інформацію в архіві німецького міста Грайфсвальда». Мій співрозмовник демонструє копію відповіді бургомістра. У документі йдеться проте, що Олександр Гайн був рядовим гренадерської частини № 944. А в квітні 1945 року він загинув у бою з радянськими військами біля села Молайка в Чехії...

Пан Володимир впродовж останніх літ кілька разів їздив до Німеччини — відвідував село в Померанії, де короткий час жила родина його діда. «А ось віднайти село Молайка, де загинув дід, не вдалося,— каже Володимир Володимирович. — Немає такого населеного пункту в сучасній Чехії. Але я радий, що ще встиг розповісти про драматичну дідову долю своїй бабці Юлії Гайн. Після війни вона більше не вийшла заміж — все чекала на свого Олександра. І лише через півсто¬ліття стало відомо, що він навіки лишився на тій страшній війні».

Ось така доля. Жив собі у селі простий чоловік — радянський громадянин, етнічний німець. Але ця національність стала фатальною у його житті. Вчорашній поліський селянин не по своїй волі перетворився на громадянина Німеччини і загинув у шинелі рядового вермахту.

«Драматизму цій історії додала ще одна доля — мого двоюрідного діда Герберта, — розповідає Володимир Піньковський. — Він був братом Олександра Гайна, жив у тому ж селі на Житомирщині. Перед війною призвався до Червоної армії. Пройшов усю війну. А коли прийшов додому з фронту, дізнався, що його брата вивезли до Німеччини».

Ось такі повороти долі — двоє рідних братів воювали на фронті, але в складі ворогуючих армій. По суті — один проти одного... «Тепер ви розумієте, що для мене День примирення дуже багато значить? — перепитує Володимир Піньковський. — Два моїх діда — рідний і двоюрідний — були фронтовиками. Вони виросли разом, були братами, проте страшний вихор Другої світової війни розкидав їх по обидва боки фронту. У своєму серці я давно примирив їх. Кожна війна колись закінчується. Мабуть, це і є головний сенс Дня пам'яті та примирення 8 травня...».

Сергій БОВКУН.

Фото автора



Залиште свій коментар

blog comments powered by Disqus

Натисніть посилання, щоб завантажити "НТ" на свій комп’ютер або переглянути онлайн

"Народна трибуна" за 2016-2017 роки